Години спілкування

« Конфлікт і спілкування »

Від народження людина опиняється в колі правил, заборон, норм. Норми і правила поведінки встановлюють самі люди, а їхнє дотримання робить життя й спілкування людей гуманнішими, ефективнішими, зручнішими.

     На думку приходить вислів французького філософа, математика, фізика, і письменника ХVІІ ст. Паскаля: «Правила доброї поведінки відомі з давніх – давен, річ за дрібницею – вміти користуватися ними»

     Звичайно вжите слово «дрібниця» насправді означає дуже багато. Адже коли порушуються правила поведінки, етикет спілкування, створюються конфліктні ситуації, виникає конфлікт.

Ми почули, що усі ми різні, і наші інтереси часто не відповідають інтересам інших, нам деколи приходиться вступати в конфлікт. Тому в житті всім нам дуже важливо вміти спілкуватися з іншими, щоб уникнути конфлікту

Причини сварок:

·        неприйняття чужої думки;

·        нехтування правами іншої людини;

·        прагнення домінувати;

·        невміння слухати інших;

·        свідоме прагнення скривдити одне одного;

·        нерозуміння;

·        невміння керувати емоціями

    Якщо ми подивимося на перші п’ять причин, то зрозуміємо, що сварки найчастіше виникають через те, що люди не володіють культурою спілкування. У зв’язку з цим конфлікти можуть призвести до тривалих образ і виникнення неприємних почуттів або навіть руйнування стосунків. А тому, щоб побудувати і зберегти гарні взаємини з іншими, нам потрібно дотримуватися правил культури спілкування.

Пам'ятка

Умійте володіти  собою.

Пам'ятайте: найкращий спосіб боротися з душевним неспокоєм - постійна зайнятість.

Щоб забути свої напасті, намагайтеся зробити приємне іншим. Роблячи добро іншим, ви робите добро собі.

Не старайтеся змінювати чи перевиховувати інших. Набагато корисливіше і безпечніше зайнятися самовихованням.

Пам'ятайте: кожна людини - така ж яскрава унікальна індивідуальність, як і ви, приймайте її такою, якою вона є.

Умійте бачити в людині позитивні якості й у стосунках з нею спробуйте спиратися саме на ці якості.

Не ображайтесь  і не обурюйтесь критикою на вашу адресу, шукайте в ній виправні точки для самовдосконалення.

Правила поведінки,

виконання яких допомагає не провокувати конфлікти

• Не прагніть домінувати за будь-яку ціну. Будьте принциповими, але не жорстокими.Пам'ятайте, що прямолінійність добре, але не завжди.
• Критикуйте, але не критиканствуйте.
• У всьому треба знати міру. Сказати правду теж треба вміти! Будьте незалежні, але не самовпевнені. Не перетворюйте наполегливість на настирливість.
• Будьте справедливі та терпимі до людей. Не переоцінюйте свої здібності та можливості, не зменшуйте здібності і можливості інших.
• Не проявляйте ініціативи там, де її не потребують.
• Реалізуйте себе в творчості, а не в конфліктах.
• Проявляйте витримку, оволодійте уміннями саморегуляції. Пошана до людей, знання правил ведення суперечки, дискусії, правил спілкування  допомагають запобігати непотрібним конфліктам.

Пам'ятка безпечної поведінки під час літніх канікул для учнів

Ось і розпочинаються літні канікули. Як завжди, кожен з нас проведе їх по-різному. Подорожі, екскурсії, море, гори, походи, багато друзів - все це чекає на вас влітку. Бажаємо усім гарного відпочинку, яскравих вражень, незабутніх зустрічей, захоплюючих мандрівок! 

       Але також закликаємо Вас завжди пам`ятати елементарні правила безпеки, щоб літній відпочинок не був зіпсований:

• ØГуляти й гратися можна в місцях, які призначені для цього.
• ØНебезпечними для ігор можуть бути сходи, підвали, горища, будівельні майданчики, ліфти.
• ØПід час ігор у небезпечних місцях можна одержати травми й каліцтва різного ступеня важкості.
• ØПід час ігор не варто демонструвати свою хоробрість одноліткам, стрибаючи з великої висоти, пірнаючи з крутих схилів на велику глибину.
• ØПід час літнього відпочинку слід поводитися так, щоб не мати нарікань із боку дорослих.
• ØПід час канікул слід, як і раніше, дотримуватися правил техніки пожежної безпеки.
• ØНе можна брати в руки незнайомі предмети, кидати їх у вогонь, гратися ними. Найкраще повідомити про місце їхнього знаходження дорослим.
• ØПід час відпочинку на узбережжі слід обов'язково дотримуватися правил поведінки на воді й поблизу неї.
• ØОдяг та взуття для відпочинку слід вибирати відповідно до сезону.
• ØПісля контакту зі свійськими тваринами слід добре вимити руки з милом.

Пам`ятка з техніки безпеки на літніх канікулах

 1. Правила дорожнього руху

•  Ходити тільки по правiй сторонi тротуару;

•  дорогу переходити не поспiшаючи;

• не можна переходити дорогу навскіс;

•  переходячи дорогу слiд подивитися налiво, дiйшовши до середини  зупинитися i подивитися направо;

•  якщо не встигли перейти вулицю i рух транспорту почався, слiд  зупинитися на серединi вулицi i зачекати, поки рух припиниться;

•  якщо немає тротуарiв, слiд триматися лiвого боку дороги, тобто йти  назустріч транспорту, що рухається.

 2. Правила електробезпеки

•  Під час вимикання електроприладiв забороняється витягувати вилку з  розетки за шнур;

•  категорично забороняється користуватися електроприладами, в яких знайдено несправнiсть;

•  не торкатися мокрими руками електроприладiв, якi знаходяться під  напругою;

Пам’ятайте: зовнiшнiми ознаками несправностi електропроводки або приладiв є специфiчний запах пiдгораючої iзоляції, з’явлення іскри, перегрівання штепсельних розеток i вилок.

 3. Вибухонебезпечні предмети

• До виявлених вибухонебезпечних предметiв нi в якому разi не можна торкатись, перекладати, розряджати, зберiгати;

• забороняється використовувати снаряди для розведення вогню;

• не можна збирати, здавати снаряди в металобрухт;

• виявивши вибухонебезпечнi предмети, необхiдно термiново повiдомити мiлiцiю, школу, вiйськкомат.

 4. Правила протипожежної безпеки

• Дотримуйтесь правил протипожежної безпеки в спекотну погоду;

• гра з вогнем — одна з причин пожежi;

• дотримуйтесь правил протипожежної безпеки під час відпочинку на природі.

 5. Правила поведiнки на водi

• Купатися можна тiльки в сонячну безвiтряну погоду при температурі повiтря не нижче 20—25⁰ С i води — не менш нiж 18—20⁰С;

• купатися дозволяється тiльки в спецiально вiдведених мiсцях;

• забороняється заходити у воду глибше, нiж по пояс, людинi, яка не вмiє плавати;

• не запливайте за знаки огорожi акваторiї пляжу;

• грубi iгри та пустощi у водi небезпечнi для життя;

• не забруднюйте воду та берег;

• не подавайте хибних сигналiв тривоги;

• не користуйтесь надувними матрацами, катерами та iншими предметами, якi не призначенi для плавання.

  6. Правила культури поведінки (правила в громадських місцях)

• Завжди прагнiть бути культурною людиною; 

• поступайтеся мiсцем людям похилого вiку;

• поважайте старших, не будь грубим;

• не гуляйте пiзнiше 21 години;

• не сидiть цiлодобово бiля телевiзора, комп’ютера;

• бiльше читайте художньої лiтератури.

 7. Категорично забороняється

• Ходити на територiї новобудов;

• купатися без догляду дорослих;

• розводити вогнище в лiсi, поблизу лiнiй електропередач;

• iздити на велосипедi, роликах, скейтах  на тiй частинi дороги, де рухається транспорт.

  8. Суворо дотримуйтесь правил:

• дорожнього руху;

• користування газовими, електричними приладами;

• поведiнки дiтей на водi;

• протипожежної безпеки.

Відео:

https://www.youtube.com/watch?v=REboKOgxOIw

https://www.youtube.com/watch?v=SHZF6b7zs-s

https://www.youtube.com/watch?v=JIuXngitPn8

https://www.youtube.com/watch?v=bRAVkMpUQLI

https://www.youtube.com/watch?v=H4g35UUuCW4

 Гарного всім відпочинку!

Особливості  поводження  з побутовими відходами  під час карантину

Безпека життєдіяльності - це питання, яке ніколи не зникало з поля зору вчителів  нашої школи, однак зараз набуло гостроти і першочерговості. Ми живемо у сучасному світі, багатому науковими відкриттями та технікою, яка часто стає причиною техногенних катастроф. Ситуація, яка склалася у нашій країні, вимагає від усіх особливого дотримання безпеки у житті, певного зосередження, поведінки та уваги.

Закликаємо дорослих подбати про безпеку дітей під час карантину!

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України в Україні запровадили карантин.
Карантин, в режимі якого живе нині вся країна, - це комплекс медико-санітарних і адміністративних обмежувальних заходів, спрямованих на попередження поширення інфекційної хвороби, зокрема вірусу Covid-19.
Звертаємо особливу увагу батьків на те, що карантин - це НЕ канікули!

Обмеження пересування, обмеження комунікацій, обмеження особистих контактів з метою зберегти життя та здоров'я ваших дітей і вас самих!
З огляду на це нагадуємо:
Загальнонаціональний карантин - це безпрецедентний захід в історії нашої країни. Ми всі складаємо цей іспит вперше, і наше спільне завдання - мінімізувати загрозу поширення небезпечної інфекції.
Важливо, щоб дорослі знали, як діяти в ситуації карантину і від чого берегти дітей  та дотримуватись наступних правил:
•    не залишати дітей дошкільного віку самих, навіть на короткий час;
•    вчити дитину користуватися дверним вічком;
•    не дозволяти відчиняти двері незнайомим людям, навіть одягненим у міліцейську форму;
•    вчити користуватися телефоном для виклику служб 101, 102, 103, 104;
•    заборонити бавитися ріжучими, гострим та вибухонебезпечними предметами;
•    не дозволяти користуватися ліфтом без супроводу дорослих;
•    не дозволяти виходити самим на балкон, відчиняти вікна;
•    не дозволяти визирати у відчинене вікно;
•    вчити дітей звертатися по допомогу до відповідних органів;
Закликаємо  кожного усвідомити реальний рівень небезпеки та власної відповідальності в цих надзвичайних умовах.
Проявляйте витримку і навчайте дітей берегти своє життя та здоров’я! 

Безпека життєдіяльності - це питання, яке ніколи не зникало з поля зору вчителів нашої школи, однак зараз набуло гостроти і першочерговості. Ми живемо у сучасному світі, багатому науковими відкриттями та технікою, яка часто стає причиною техногенних катастроф. Ситуація, яка склалася у нашій країні, вимагає від усіх особливого дотримання безпеки у житті, певного зосередження, поведінки та уваги.

Правила безпеки під час карантину

1.     Дбайте про повноцінне харчування, збагачуйте організм вітамінами.

2.   Чергуйте працю з активним відпочинком вдома

  

13. Обережно поводьтеся з електричними та газовими приладами                      

14. Дотримуйтесь правил техніки безпеки при перебуванні на кухні, щоб уникнути опіків, порізів.

15.    На вулицю виходьте в разі крайньої потреби у захисній масці, в супроводі дорослих.

16.  Прийшовши з вулиці викиньте маску, захисні рукавички. Ретельно вимийте руки з милом.

7. Намагайтеся передбачати небезпеку та уникати її.

8. Пам’ятайте про заборону гуляти у парках, скверах, місцях скупчення людей.

9. Бережіть себе та своїх рідних! Будьте здорові!

Як не захворіти на коронавірус вдома

Пам'ятайте, що потрібно залишатися вдома. Аби убезпечити себе від інфікування, можна виходити на вулицю лише за винятком життєво необхідних потреб: в магазин, аптеку чи на роботу. Також варто утриматися від візитів до друзів та не запрошувати їх додому – спілкуйтеся лише з рідними, з якими проживаєте. 

Що ще варто знати: 

• Якщо очікуєте на доставку, попросіть кур'єра залишити замовлення біля дверей квартири чи будинку;
• Провітрюйте помешкання, не забувайте дезінфікувати двері та ручки;
• Не користуйтеся спільними столовими приладами та не їжте з одного посуду з іншими членами родини;
• Відмовтеся від куріння.

ПАМЯТКА  НАСЕЛЕННЮ

ПРО  НЕБЕЗПЕЧНІ  ЗИМОВІ ЗАБАВКИ  ДІТЕЙ

Нарешті   зима  з  пухнастим   білим  снігом!

Саме   час   для   веселих,  та,  нажаль,  потенційно

небезпечних   забавок.  Хто  і  коли    має   навчити

дитину   кататися   на   лижах,  ковзанах,  санчатах?

Як навчити дитину правильно ними користуватися?

Як  вберегти малечу від травм?

            Чим саме приваблюють дітей потенційно небезпечні швидкісні

 зимові забавки – ковзани, лижі, санчата, снігокати, сноуборди?

Психологи пояснюють, що привабливість рухливих ігор для дитини в тому, що в такий спосіб вона відкриває для себе щось нове, розвиває власну сенсорику та моторику. Незвичні рухи впливають на нервову систему, формують новітнє світосприйняття. До того ж, швидкий рух додає дитині відчуття свободи, а ще - надзвичайне задоволення! Знаючи, що більшість однолітків уже вміють вправно користуватися вище згаданими засобами, дитина воліє довести, що не гірша за них і запросто може з вітерцем з’їхати з гірки на сноуборди.

Кому більше до вподоби швидкісні забавки – хлопчикам чи дівчаткам?

Хлопчикам до вподоби швидкість, екстрим, а ще – опановувати нову техніку та випробовувати себе. Отже, їхній вибір зазвичай – це гірські лижі, снігокати, сноуборди.

 Більшість дівчаток часто обирає ковзани чи санчата – тобто менш швидкісні, але більш гармонійні та естетичні засоби пересування.

З якого віку батькам слід дозволяти  дитині  ставати на лижі чи ковзани?

Коли сама дитина відчує цікавість та  потребу в цьому, тобто індивідуально. Приміром, лижі і ковзани виробляють для користувачів різного віку та майстерності. Й абсолютно нескладно за порадою продавця-консультанта обрати ті, які ідеально підійдуть вашій дитині.

Хто, на вашу думку, має навчити хлопчика чи дівчинку користуватися такими іграшками?

Якщо дитина хоче навчитись кататися тільки  задля власного задоволення – краще аби за це взялися батьки. Вони спочатку спостерігатимуть, щоб малюк сильно не розганявся і дотримувався хоча б найменших правил безпеки. А якщо вже дитина хоче вчитися катанню  професійно – доцільно її відвести до ДЮСШ, де навчанням та тренуваннями займуться фахівці – тренери.

Що треба зробити батькам щоби катання дітей було б безпечним?

Відпускаючи доньку або сина кататися у двір, дорослим слід спочатку ретельно оглянути його, застерегти дитину, де не слід гратися і які ділянки необхідно оминати. Пагорб чи схил для катання слід обирати не надто Діти від 3-х до 12-цяти років надто рухливі і нестримно пустують. Вони охоче поводять дозвілля на подвір’ї і часто без догляду батьків.

 Не замислюючись над наслідками, вони можуть, вперше вставши на лижі або ковзани, одразу спробувати здолати високу і круту гірку чи сильно розігнатися під час катання і  в потрібну мить не встигнути спинитися. Як наслідок – падіння, забиття, а часто-густо і розтягнення зв'язок, ушкодження м’язів, переломи і навіть струс мозку. Пагорб чи схил слід  обирати не надто крутий ї віддалений від проїжджої частини. Узимку дорога слизька, тож водій не завжди зможе вчасно зупинити машину. А якщо вона ще й несправна, наслідки можуть бути жахливі.

 Повсякчас нагадуйте сину або доньці, що під час забав не слід вдаватися до ризикованих трюків – похизуватися перед друзями різними способами катання:із зав’язаними очима, спиною наперед, на одній нозі тощо. Саме так можна в’їхати в дерево, зіштовхнутися із сусідом тощо. Небезпечно прив’язувати санчата одні до одних: перекинувшись, одні потягнуть за собою інші. І вже зовсім неприпустимо чіплятися на ходу до транспортних засобів. 

                       Пам’ятка батькам

Перевіряйте спорядження, яким користуватиметься дитина під час гри:

-          санчата мають бути непошкодженими, з усіма дощечками, аби під час катання дитина не  покалічилася; для зовсім малих дітей бажано, аби вони були  обладнані  спеціальною  спинкою;

             

-          кріплення на лижах – ціле, правильно закріплене на ногах, щоб кінцівки не вислизнули і не було ризику розтягнення зв'язок або перелому;

       

-          ковзани слід купувати відповідного для дитини розміру, їхні металеві частини не повинні бути пошкоджені;

                    

-          наголосить дитині, що безпечніше кататися в спеціально обладнаних місцях чи майданчиках

Якщо ж ви вирішили скористатися місцевою річкою чи озером, слід пам’ятати:

-          що виходити на лід можна тільки, якщо він  міцний – завтовшки не менше 15 см;

-          кататися бажано в місцях, де відпочиває багато людей, які, за потреби, зможуть надати першу допомогу;

                       

-          майданчики для ігор мають бути відгороджені від решти річкової, озерної території яскравими стрічками, виїжджати за які категорично забороняється.

Якщо ваша дитина все ж таки травмувалася, то в подальшому, аби уникнути ускладнень під час лікування, слід пам’ятати, що:

-          лікарі настійно радять не займатися самодіагностикою та самолікуванням і за найменшої потреби звернутися до медичного закладу відповідного профілю.

Якщо ваша дитина малолітня:

-     треба бути постійно на сторожі, за можливості – усувати з її шляху небезпечні предмети.

Старшим дитям слід пояснити

-          небезпеку необдуманих вчинків, довести помилковість їхніх уявлень про героїзм.

 Проте, не слід батькам надто опікувати дитину, забороняючи їй брати участь в рухливих іграх. Адже малюк може вирости лякливим та безініціативним чи навпаки – почне все робити наперекір батькам. Приділіть більше уваги своїй  дитині, станьте для неї вчителем, старшим товаришем  під час зимових забавок, навчить її безпечної поведінці – від цього залежить її здоров’я!    

Навчально-методичний центр цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Вінницької області

 «Історія вулиці Стрілецької»

   У Вінниці на Замості є «військова» вулиця - Стрілецька, майже половину якої по не парній стороні займає штаб ВПС України. Розташований там і 45-й механічний завод, який працює зокрема і на оборонний комплекс. Тут навіть є тематичне стареньке кафе «Офіцерське». На Стрілецькій є навіть склад старих трамвайних вагонів.

      Свою назву вулиця Стрілецька отримала в 2015 році, коли в рамках декомунізації перейменували вулицю Червоноармійську. Стрілець – синонім слова «вояк», «солдат». Топонім підкреслює «армійську» функцію вулиці, адже міський гарнізон Вінниці безперервно перебуває тут з 70-х рр. ХІХ ст. Нині це місце дислокації військових частин Збройних Сил України.

Починається вулиця Стрілецька від вулиці Київської та закінчується поруч з Муніципальним ринком, що на вулиці Академіка Янгеля.

        Протягом останніх майже 140 років у військовому містечку на сучасній вулиці Стрілецькій, жили та несли службу солдати шести різних державних утворень: Російської імперії, Української держави гетьмана Скоропадського, Української Народної Республіки, СРСР, нацистської Німеччини та України. Розбудова інфраструктури для військових перетворила пустир на околиці міста в один з великих житлових районів, який досі не втратив свою військову складову.

  

 Реформа імперського війська та її наслідки у Вінниці

    В 1856 році завершилась Кримська війна, в якій Російській імперії довелось визнати поразку. Це стало чітким сигналом для російських державних та військових діячів, що у війську, яке значно відставало від армій провідних європейських держав, пора щось змінювати. 

     Запроваджується ряд заходів, які втілюватись в життя окремими блоками. Всі ці заходи відомі нам як військова реформа Мілютіна. Серед іншого вона ввела поняття військових округів, а в багатьох містах Російської імперії з’явились повноцінні військові гарнізони та виокремлені ділянки для них.

      До впровадження військової реформи частини Російської імператорської армії (РІА), які дислокувались у Вінниці, в якості казарм використовували пристосовані приміщення. Одним з таких приміщень, до прикладу, був колишній єзуїтський монастир (сучасний Державний архів Вінницької області). У середмісті військовим було досить тісно, тому виникало питання передислокації. Враховуючи, що по завершенню російсько-турецької війни 1877-78 років до міста починають прибувати піхотні, кавалерійські та артилерійські з’єднання, питання розташування всіх цих військовиків стало як ніколи актуальним.   

      В 70-80-х роках ХІХ століття для них сформували ділянку на Замості. Йдеться про район сучасної вулиці Стрілецької. На новому місці розташували 47-й піхотний Український полк. 

  Поза сумнівом, військові були одним з важливих факторів розвитку міста і, зокрема, розвитку Замостя. З появою того першого військового містечка у Вінниці з’явилось дуже багато людей, які потребували відносно комфортних умов. Принаймні, якщо говорити про офіцерський прошарок.

      Розбудова військового містечка сформувала більшу частину лінії сучасної Стрілецької (тоді – Північної алеї). Там виникла перша в історії міста регулярна цегляна забудова дво-, триповерхових будівель казармового типу.   З розвитком інфраструктури на Замості з’явилась повноцінна церква. Відомо, що то був великий полковий храм Петра і Павла на 600 осіб, споруджений за кошти військових і освячений у 1897 році. 

   Церква була розташована на території сучасного 101-го окремого полку зв’язку ЗСУ. На жаль, до наших днів церква не збереглась, але за її прикладом в Хмельницькому збудували полковий храм (нині церква Георгія Побідоносця), яка є ідентичною копією знищеного вінницького храму.      

Генерал Яків Гандзюк

     Якщо говорити про персоналії, які асоціюються з вінницьким військовим містечком, то однією з найбільш помітних є Яків Гандзюк. 

     Історія Гандзюка є наочним прикладом дії «соціальних ліфтів» після військової реформи. За інших умов, народжений в селянській родині в Багринівцях (сучасний Літинський район) Гандзюк не мав би жодних шансів побудувати успішну військову кар’єру. 

      Після закінчення п’яти класів Вінницького Реального училища в 1891 році, Яків Гандзюк на правах добровольця вступає до 47-го піхотного полку. Вже через рік він стає молодшим унтер-офіцером. 

     До 1917 року, здобувши величезну кількість бойових нагород, пройшовши горнило російсько-японської та Першої світової війни, отримавши спадкове дворянство, селянський син з Поділля став особистістю, з якою рахувались у вищих військових колах імперії. Він досяг цього своєю винятковою особистою хоробрістю та військовою майстерністю.   

    Влітку-восени 1917 року, коли на руїнах імперії поставала Україна, Яків Гандзюк брав активну участь в українізації війська разом з генералом Павлом Скоропадським, майбутнім гетьманом. Він став одним з перших старших офіцерів колишньої РІА, які присягнули на вірність УНР. Був по-звірячому страчений більшовиками в Києві в лютому 1918 року. Пізніше на його тілі виявили 12 колотих ран, що свідчить про жорстокість більшовиків та ненависть до українського генерала, який відмовився перейти на їхній бік. 

Кримські казарми та 1917-й

    В 1903 році 47-й піхотний Український полк переїжджає до Кам’янця-Подільського, а на його місце перебазовують 73-й Кримський піхотний полк. Саме завдяки цьому військовому формуванню в місті стала досить поширеною назва «Кримські казарми». 

Кримці були частиною 12-го армійського корпусу РІА, штаб якого також розташовувався у Вінниці, у будівлі навпроти сучасного театру. 

     Цікавим прикладом своєрідного панування українофільських настроїв серед офіцерів є те, що у 1899-1900 роках командиром 12-го корпусу був Леонтій Юнаков, син якого – Микола Юнаків, служив у Армії УНР, та очолював штаб об’єднаних українських армій УНР та ЗУНР у 1919-му. В серпні 1913 року командувачем 12-го корпусу став генерал Олексій Брусилов. 

     Військові в 1917 році стали чи не найактивнішими гравцями, які намагались розібратись в ситуації: зміна влади в країні, Перша світова війна, яка досі триває, поява української автономії. Досить часто симпатії військових гарнізонів ставали основними і найбільш вагомими в тій політичній ситуації.

Наприклад, вояки українського походження у травні 1917-го зорганізували Військову спілку українців Вінницького гарнізону та на вічі у міському театрі 6 червня 1917 року винесли такі постанови: «…признаємо Український Військовий Генеральний Комітет найвисшою нашою законною властью і що ми завсігди і всюди будем підлягати його розпорядженням…признаємо Українську Центральну Раду найвисшою установою на Україні і правомочною вести всі справи України».

Осінь 1917 року принесла багато змін. На фронтах Першої світової війни для Росії все складалось не найкращим чином, стався фактично розвал фронту. Це спричинило масові відступи та випадки дезертирства. Багато таких солдатів-утікачів потрапляли до Вінниці. Настрої серед військових швидко змінювались. Вони не хотіли потрапити на фронт, а більшовики обіцяли швидке завершення війни. 15-й піхотний запасний полк (який перебував тоді в казармах), стає пробільшовицьким. У жовтні командування Південно-Західного фронту дає наказ 15-му полку виступити на фронтові позиції. Це призводить до більшовицького повстання в місті, захоплення Народного дому та протистояння з військами Тимчасового Уряду. 

Подільський корпус, приїзд Винниченка та «Слава Головному Отаманові!»

     В 1918 році військове містечко займає Подільський корпус під командуванням генерала Петра Єрошевича. Відповідно до його спогадів, у перші місяці Української держави гетьмана Скоропадського, життя в місті почало налагоджуватись: «Життя пробивалось усе жвавіше: повідкривались крамниці, понаїжджали купці, переважно з Австрії, понавозили вина, делікатесів, предметів розкоші; фабрики, млини почали свою роботу; великий торг відбувався щотижня.

   Понаїжджали особи підозрілі. Якийсь пан відчинив ресторан, кабарет, гру в макао і рулєтку; і це в такому малому місті як Вінниця. Усі дозволи за добрими підписами він мав з Києва; навіть до мене зголосився. Я йому кажу, що це ж не оплатиться у Вінниці; він відповів, що їхнє товариство по ріжних містах тільки намацує ринок, а далі в якомусь іншому місті буде вже закладено велику рулєтку.»

Єрошевич також пише, що восени якісь приїжджі старшини набирали в місті людей, яких відправляли на Дон для формування Південної (Добровольчої) армії – оперативного з’єднання білогвардійців. Генерал доповідав про такі випадки до Києва, але відповіді не отримав. 

Після початку антигетьманського повстання в листопаді 1918 року, Подільський корпус на чолі з Єрошевичем підтримав Директорію. В один з тих днів до Вінниці прибув голова Директорії Володимир Винниченко: 

«Одержав тєлєграму, що до Вінниці приїжджають голова і деякі члени Директорії; наказав виставити на стації почесну варту і виїхав сам на зустріч. Був вечір. Підійшов елєгантський потяг. Я увійшов до сальон-вагону, представився Винниченкові та іншим, нікого з них перед тим я не знав. Коли виходили на площадку вагона, я доповів Винниченкові, що для нього виставлено почесну варту, з якою в звичаю вітатися. «Добре, я привітаю», – різко відповів Винниченко. Старшина скомандував, сотня взяла зброю до пошани, оркестра заграла зустрічний марш…»

      Пізніше прибув Симон Петлюра, Єрошевич отримав телеграму, що влаштовувати пишну зустріч не потрібно. В день прибуття генерал представляв Головному Отаманові ті частини, які перебували у Вінниці. 

«Був темний, туманний листопадовий вечір. Я заїхав за Петлюрою і ми автом з одним осаулом поїхали за місто, де були касарні. В темній свитці, смушевій шапці, малого зросту, щуплий, з горбатим носом, великими вухами, мутно-блакитними, що весь час рухались, очима і своєрідним ротом, Симон Петлюра з першої хвилини не зробив на мене вражіння.

   Дорогою мовчали. Під’їхали до майдану, де стояли війська. Я показав напрямок як іти, а сам наказав шоферові направити промінь прожекторів авта на Петлюру і весь час тримати його в цім промінні. Коли Петлюра відійшов кроків на 15, шофер направив на нього сильний сніп світла. Серед темряви ночі, увесь в різкім промінні елєктричного світла, як герой, по майдану серед війська йшов Симон Петлюра. Різка й красива картина.»

    Скептично налаштований Єрошевич вже до кінця виступу Петлюри сам вигукував “Слава Головному Отаманові!». 

Військовий цвинтар та епідемія тифу

     Ще за імперських часів розквартировані у Вінниці військові підрозділи мали проблему з наявністю власної поховальної ділянки. Солдатів та офіцерів РІА ховали на Староміському кладовищі (ділянка на сучасній вулиці Якова Шепеля, окремі поховання навіть збереглись до наших днів) та на цвинтарі церкви Вознесіння Господнього (ділянка на сучасній Замостянській), який не зберігся до наших днів. 

Міська влада наприкінці 1918 року вирішила таки створити для військових окремий цвинтар. В фондах Державного архіву Вінницької області збереглись кресленики, на підставі яких можна зробити припущення, що цей цвинтар був розташований частково на території сучасного 45-го заводу і частково на території пустиря ліворуч від нього. 

   Після тимчасового столичного статусу Вінниці в лютому-березні 1919 року та подальшого відступу перед більшовицькою навалою, українське військо повернулось сюди в серпні 1919-го. Звільнивши місто від більшовиків, підрозділи Дієвої Армії УНР та Галицької армії розташувались у військовому містечку. Аби позбутись асоціацій з «Кримськими казармами», у документах а згодом і у своїх спогадах вони називали це місце Богунськими та Мазепинськими казармами. 

   Восени 1919 року в місті лютувала епідемія тифу. Військове кладовище стало одним з наймасовіших місць поховань померлих від хвороби. 

 Цей період описує у своїх спогадах вояк Галицької армії Юрій Шкрумеляк: 

 «Понуро глядиш на нас, наше кохане місто. Та найбільше понуро зиркають на нас твої казарми просторі, півтора верстви довгі, а на пів – широкі. Стоять вони ген за містом, за рікою, наче ненавидять життя живого людського руху. Жили вони все своїм життям, своїми втіхами і журбами. Бачили вони, як муштрував царський юнкер сина України… Глядять вони тепер байдуже і на наші муки, наче віддавна привикли до пекла на землі. А тут правдиве пекло Дантого. 

    Казарми перемінені на шпиталь. Ціле окреме місто, яким рядить хвороба. Місто тіней, вмерлих. Не кілька соток, але кілька тисяч хворих, безнадійно хворих, криють у собі понурі мури. 

   Щодня привозять горячкуючих, щодня виносять упокоївшихся. Виносять їх непомітно, темними ночами, сірими вечорами, без галасу і плачу, без молебнів і паради. І ховають без трумни, і закопують без хреста. І ростуть могилки, ростуть, як травиця… Ростуть навколо казарм, на винницьких полях і цвинтарях.»

Доля військового кладовища

     Поховання на кладовищі під час епідемії тифу носили різноманітний характер: там траплялись як великі братські могили, так й індивідуальні поховання. Відомо, що серед інших там похований український літературний критик, керівник архівної служби Начальної Команди ГА Михайло Федюшка, відомий також як Євшан. 

    У перші десятиліття радянської влади вінницький історик Валентин Отамановський намагався зберегти могили галичан, вписуючи їх в офіційну ідеологію як «безневинних жертв польського імперіалізму». Але це було безрезультатно: цвинтар, швидше за все, став занедбаним і зник з мапи Вінниці. 

     Співробітники 45-го заводу на пенсії, які працювали у період активної розбудови оборонного підприємства в 1970-х роках, згадували про факти натрапляння на ці могили. У ті часи чорний ринок антикваріату раптово поповнився величезною кількістю австрійських нагород періоду Першої світової.

     Для переважної більшості вінничан термін «Галицька Армія» був абсолютно невідомим. Тому поширеною була думка, що віднайдені останки і нагороди належали «якимось німцям з війни», тобто військовим Третього Райху. Натомість, йшлося про українських вояків, а нагороди були отримані ними в роки Першої світової, коли вони воювали в складі цісарсько-королівського війська Австро-Угорщини. 

  Нині з локалізацією поховань померлих від тифу галичан є величезна складність, насамперед, через біологічну небезпеку та відсутність спеціалістів із настільки специфічних пошуково-ексгумаційних робіт.

Російський колабораціонізм та ракетна армія

    В 1920 році казарми тимчасово використовувались частинами українського та польського війська. З остаточним встановленням радянської влади, вони перейшли до Робітничо-селянської Червоної армії. 

В роки нацистської окупації Вінниці в районі казарм розташовувався табір для полонених радянських офіцерів “Oflag Winniza № 83”. У вересні 1942 року на території офлагу перебував радянський генерал-лейтенант Андрій Власов, який згодом став керівником колабораціоністського воєнізованого утворення «Російська визвольна армія». Вважається, що саме у Вінниці, на переговорах з нацистами, він дав згоду на співпрацю з ними.   

  В післявоєнні роки тут розташовувалось управління 43-ої повітряної армії Дальньої авіації, яку в 1960 році перетворили на 43-тю ракетну армію. 

 Наразі від першого у Вінниці військового містечка залишились лише окремі будинки по вулиці Стрілецькій, а саме № 19, 21, 23, 25, 27, 29. Це переважно житлові будинки, проте в частині казарм дислокуються представники Збройних Сил України, продовжуючи понад сторічну військову історію цього місця. 

24.04.2020

Сьогодні увесь світ бореться з коронавірусом. Країни запроваджують карантинні режими та вводять штрафи за їх порушення. Та епідемія не є чимось новим для жодної з держав. Історія пам’ятає такі хвороби як чума, холера, іспанка… Керівник «Центру історії Вінниці» Олександр Федоришен розповів, як Вінниця 18-го століття витримала «чорну смерть», скільки людей загинули та які були наслідки.

За його словами, архівні дані засвідчують, чума на теренах Поділля з’являлася 19 разів. Найстрашніший з них для Вінниці був у 1770 році. Заразу приніс із Браїлова знахар Заїка. Звичайно, передумовами епідемії стали відсутність лікарів та медицини як такої.

Передумови

    У Вінниці проживала мінімальна кількість справжніх лікарів. Тих, що мали якийсь фах лікарської справи. Більшість людей зверталися за допомогою виключно до знахарів. Цей факт якраз призвів до того, що Вінниця і Вінницький регіон мав величезну смертність від «морового повітря».

   «По лікарській статистиці у Вінниці в 1724 році відомо, що працював лише один цирульник. В цьому випадку не йдеться лише про перукаря, але й про примітивний рівень надання медичної допомоги. Саме українське слово «цирульник» походить від спільнокореневого «цілити». У 1940 роках, окрім згаданого цирульника, Вінниця мала ще одного лікаря. Правда, ми не знаємо його імені.

   Перше лікарське ім’я у Вінниці зафіксовано в 1766 році. Запис свідчить, що один шляхтич купив у іншого шляхтича будинок із садибою, які належали доктору Скальському. Ніяких деталей про життя чи діяльність доктора Скальського у Вінниці, на жаль, не зафіксовано

     Перша згадка про хвороби у місті, які закінчувалися смертю, датована 1748 роком. Йдеться про події липня, коли «Заступивши сонце, з’явилися хмари сарани. Сарана опустилася на землю, знищила хліб, трави, навіть листя на деревах. Люди домішували в їжу жолуді і листя тополі». Внаслідок цього виникали хвороби, які закінчувалися смертю. У 1756-му прийшла чума, епідемія охопила всю Вінницю. Тоді домініканці та єзуїти виселилися з монастирів Вінниці, залишивши тільки одного священника для здійснення обрядів.

   За статистикою монастиря, тоді у Вінниці померло 300 християн і 60 євреїв. Почавшись влітку, ця епідемія припинила лютувати під кінець року.

   Потім були згадки за 1762 рік, що від кордонів Молдови наближається епідемія. Згодом також фіксують, що у сусідніх з Вінницею містах лютує чума, але до Вінниці вона не дісталася.

Знахар Заїка, що викопував померлих, і приніс чуму з Браїлова

   Страхітливим для міста був 1770 рік. Фактично вінницька епідемія розпочалася із сусіднього Браїлова. На той момент там дислокувалися розквартировані російські війська (території Поділля тоді ще входили до складу Речі Посполитої).

   Жителі Браїлова запросили з Вінниці, зі Старого міста, знахаря Заїку – вінничанина, для подолання епідемії. Заїка боровся з епідемією чуми в Браїлові «екстравагантно» – він викопував з могил померлих від зарази і закопував їх поблизу сусідніх сіл, примовляючи: «Нехай зараза відділиться, нехай зараза ослабне, нехай зараза відійде».

    «Безумовно, зараза тільки посилилася. Монастирський літопис описує, що в Браїлові епідемія з’явилася в другій половині липня, місцеві жителі називали її моровою пошестю. Вінницький знахар наказав дати в його розпорядження 12 хлопчиків, які за статусом своїм були єдиними синами, і білого коня. Потім наказав викопати з могили труп померлого від зарази, прив’язав його до хвоста білого коня і в супроводі цих 12 хлопчиків тягав по Браїлові. Зрозуміло, що всі ці дії призводили не тільки до психологічного шоку, але й до посилення самої зарази.

    Заїка перелякався і зрозумів, що формат лікування в Браїлові завершений. Він втік на тому ж булому коні до Вінниці, захопивши з собою різні речі, які дали йому місцеві жителі. Ці речі він почав дарувати жебракам та своїм родичам. Власне після цього у Вінниці розпочалася епідемія чуми.

    У Тиврові місцева громада вбила і спалила знахаря, якого оголосили винуватцем епідемії чуми та ще й упирем, тобто вампіром. В Ярмолинцях зарили заживо якогось «прибульця із східних земель». В Мурафі декілька разів топили бабу-знахарку, яку визнали відьмою. Спочатку її зашили у мішок, потім добивали камінням. Таким чином були впевнені, що позбуваються зарази.

     До речі, згодом врятував мешканців Браїлова військовий хірург, у джерелах він згадується як «пришелець з Московії».

Що ж у Вінниці

    Капуцини з монастиря розійшлися до домівках місцевих жителів, щоб допомагати їм. Пізніше жалкували про це, бо наражали себе на велику небезпеку, «надаючи допомогу вмираючим і тим, хто блукав полями, лісами і там умирав».

  «Часто не було, кому ховати померлих. Собаки розтягували їх органи, гризли ноги і руки…», - згадує літописець монастиря.

     В середині вересня капуцини були змушені закрити свій монастир аж до лютого 1771 року. З ними у монастирі було декілька світських осіб. Щодня через дубову трубу вони спускали за огорожу їжу. За нею приходила велика кількість осіб, інколи збиралося до 200 людей.

    Ченці дивувалися, яким чином продуктів вистачало для приготування такої великої кількості страв. Літописець зауважував, що «видно Господь помножував припаси і здійснював чудо».

Під час епідемії у Вінниці померло 330 осіб.

   У серпні 1772 року зараза знову з’явилася у Вінниці, в усій своїй силі. Так само роздавали їжу – через діру в кам’яній монастирській стіні. На осінь смертність почала поширюватися.

     В жовтні в місто привезли лікаря, який мав надавати допомогу хворим та вмираючим. До фахівця почали сходитися звідусіль, але зараза не припинилася, а посилилася. У листопаді випадки смерті стали рідшими.

    В грудні пошесть епідемії 1972 року припинилася. Капуцини також фіксували дивовижну річ. Злодії, які під час епідемії залазили у будинки і викрадали все, що могли, залишалися, чомусь, живими. Вони не заражалися чумою.

        У 1799 році у Вінниці проживало 3 756 осіб. Тому смертність була великою.

Чи пам’ятали звичайні вінничани про цю страхітливу епідемію?

«Пам’ятали. Дослідник Іван Шипович пише, що на початку 20-го столітя, жителі П’ятничан пам’ятали про епідемію. Вони привели Шиповича до ями-могили у п’ятничанському лісі, куди скидали трупи померлих.

Епідемія для Поділля 1770 року коштувала близько 260 тисяч населення – це за статистикою «Подольських єпархіальних відомостей».

Висновки і поява лікарів

     Вінничани, вочевидь, зробили певні висновки. І дослідники фіксують, що на кінець 70-х років у Вінниці починає активно розвиватися лікарська справа. Зокрема на теренах Брацлавщини з’являється дуже цікава історична персона – равин з Галичини, доктор ботаніки і хімії Марко Шепсель. Він підписувався як «вчений доктор медицини різними академіями випробуваний».

   «На початку 80-х років він осідає у нашому місті і відкриває першу у Вінниці аптеку. Аптеку він відкриває без жодного дозволу і вже у 1782 році влада змушує Шепселя примусово закрити аптеку. Згодом він стає у Вінниці доктором.

     Окрім Шепселя, у Вінниці тоді працював доктор медицини Фредирік Банк, доктор Йохим Гейманс, аптекар Самоель Готлім-Гурш. З прізвищ видно, що це були іноземці.

    Дослідник Отамановський пише про ворожнечу аптекарів і лікарів. І аптекарі, і лікарі виготовляли та відпускали ліки самостійно», - констатує директор «Центру історії Вінниці».

   Перший професійний вінницький лікар – Яків Постоловський. Він навчався у Кракові. Місто, зважаючи на те, що лікар був дуже потрібний, винайняло йому помешкання.

Карантин

   У Вінниці в 1797 році в деяких місцях почали проявлятися ознаки епідемії. Вінницький городничий звернувся до магістрату з пропозицією запровадити денний і нічний караул із залученням вінничан – розставлений на кожному проїзді та проході у Вінниці.

   Карантин був суворий, дуже прискіпливий. Наприклад, 14 липня купці, які приїжджали до Вінниці, фіксували, що місто, як і весь повіт, оточене карантином і заставами, які не пропускають до міста на ярмарок 

   В грудні загроза минула, режим себе виправдав. Дав позитивний результат, смертей не було. Відомо, що під час карантину також існували штрафи за його порушення.

Джерело:Вінниця.info, 

Великдень – одне з найбільших весняних свят у християнській релігії. Свято пов'язане із воскресінням Ісуса Христа, тому й має назву Великий день або Великдень.

Дата святкування Пасхи встановлюється наперед і кожен рік припадає на різні дні - з 22 березня по 25 квітня за старим стилем.  Що ж то за свято — Великдень? Сьогодні воно має й іншу назву — Пасха. З'явилася ця назва в кінці 1-го тисячоліття, коли на українську землю прийшло християнство. Цей день вважається днем воскресіння Ісуса Христа. Давні легенди кажуть, що того дня, коли Ісус Христос народився, день був такий довгий і ясний, що дорівнював аж сімом сучасним дням. Ось така одна з народних версій походження назви цього свята. Великдень українці завжди святкували радісно, піднесено. Святу передував Великий піст, під час якого скоромне (тваринна їжа) заборонялося. Наші пращури були мудрими людьми. Під час посту організм очищався від непотрібних шлаків і ставав здоровішим. Та й у кожного заощаджувалися харчі до свята: заливались ковбаси жиром, коптили шинку та окороки, назбирували багато яєць.

Упродовж 7-го тижня посту наводили лад у господарстві, прибирали, мазали хати, розмальовували стіни зсередини і знадвору. Прикрашали покуть, вивішували найкращі рушники.

Весь тиждень перед Великоднем прийнято називати Великим  або Страсним, Білим або чистим тижнем. Кожен день цього тижня має своє призначення.

Понеділок

Понеділок білить хату

любить, певно, працювати:

і кути побілить й стелю,

щоб Великдень був веселий!

Вівторок

Шурхіт. Шум. Рипить в оселі:

чисто-начисто підлогу -

шури-шури! – тре завзято

наш вівторок довгоногий.

Середа

Пишна пані середа і пере, й прасує.

До Великодня, ще б пак, хату облаштує!

Четвер

Чистий четвер – чистий, вдосвіта піднявся

ще до сходу сонця начисто скупався.

П’ятниця

П’ятниця пече паски –господиня вміла:

склянки зо три молока до цеберка влила,

трохи борошна, яєць, додала й ванілі,

щоби пригощати всіх вранці, у неділю.

Субота

У суботи, ой, роботи - пише писанки субота,

ясні крашанки фарбує, вимальовує-малює.

 Починаючи з Чистого Четверга готувалися до святкового столу, фарбували і розписували яйця. Готували млинці, дрібні вироби з кращого пшеничного борошна із зображенням хрестиків, баранчиків, півників, курочок, жайворонків.

Про виникнення писанок існує багато легенд.

Гуцульська легенда про виникнення писанки

Невдовзі після свого Воскресіння Христос переміг диявола й закував його дванадцятьма залізними ланцюгами в підземеллі під Голгофою, за дванадцятьма залізними дверми, котрі замкнено на дванадцять залізних замків. Але нечистий іще має силу, день і ніч він рветься на волю, розгриз уже одинадцять залізних замків і злизав одинадцять залізних дверей. Ще мить — і впаде остання, дванадцята перепона. Вирветься тоді диявол на білий світ, і настане світові кінець. Але саме в цю мить дзвонять у церкві дзвони, люди вітаються словами "Христос воскрес!" і обдаровують одне одного писанками. Тоді враз поновлюються всі окови на нечистому, всі двері й замки. Отож сидіти там, за ними дияволу довіку — поки люди на землі писатимуть писанки й вітатимуть одне одного з Великоднем.

Легенда з Київщини про виникнення писанки

Коли Ісус Христос ходив зі св. Петром по землі, то вони проходили через одне село, а там юдеї були. Побачили вони Христа, та й почали камінням та грудками шпурляти в Нього. І як торкнеться камінь Ісусової одежі — зробиться з того каменя писанка, а як торкнеться грудка, то перетвориться на крашанку. Св. Петро позбирав усе те до кишені, а пізніше людям роздав. З того й пішов звичай готувати писанки та крашанки до Великодня.

Галицька легенда

Писанки вперше з'явилися як дяка доброму чоловікові. Коли Спаситель ніс хреста на гору Голгофу, то стрів чоловіка, що саме ніс яйця в кошику до Єрусалима на продаж. Чоловік бачив, як тяжко Ісусові нести хрест, поставив свій кошик у рові при дорозі, а сам кинувся помагати Спасителеві. Ішли вони й разом несли хреста аж на Голгофу. Коли ж Ісуса вже розіп'яли, пригадав той чоловік за свій кошик, та й повернувся на те місце, де його поставив. Приходить, дивиться, а в кошику всі яйця — пописані та й пофарбовані. Не поніс він їх більше продавати, а повернувся додому та й тримав як пам'ятку, бо мав те чудо за дяку від Христа за те, що допоміг нести хрест. Від того й пішло фарбування та писання яєць на Великдень.

Легенда про виникнення писанки

Інша легенда розповідає, що коли Ісуса розіп’яли на хресті, з його ран точилася кров. З кожної її краплі виникла червона крашанка. А сльози Матері Божок, яка стояла під хрестом, молилася і гірко плакала, капали на ті червоні крашанки і кожна з них перетворювалася на чудову писанку. Забравши всі писанки та крашанки у хустину, Богородиця пішла до Пілата просити дозволу поховати свого сина. Дорогою вона дарувала писанки дітям і наказувала їм жити в злагоді та мирі.

Прийшовши до Пілата, Матір Божа зомліла, а писанки з хустинки розкотилися по всьому світу. З того часу наші матері, бабусі та сестри саме до цього дня фарбують крашанки та розписують писанки до Великодня – свята Воскресіння Ісуса Христа. Після того, як їх разом із великодньою паскою освятять у церкві, їх дарують родичам, знайомим і друзям, навіть просто зустрічним, зі словами «Христос Воскрес!». А ті їм відповідають: «Воістину Воскрес!» і щиро дякують.